Десять років у спортивному праві. І я досі не знаю відповіді

Ми з колегою проводили перемовини щодо можливості врегулювання однієї антидопінгової справи. На іншому боці — представники міжнародної спортивної організації та Всесвітнього антидопінгового агентства (WADA).

Подробиць справи, звісно, не розповідатиму. Адвокатська таємниця. І, мабуть, це правильно, хоча іноді мені дуже хочеться поділитися з колегами тим, із чим ми стикаємося на практиці.

Особливо коли справа цікава не лише з юридичного погляду, а й з людського.

Десь із 2016 року я займаюся захистом спортсменів, тренерів та спортивних лікарів в антидопінгових провадженнях. І сьогодні раптом усвідомила, що цього року виповнюється вже десять років. Маленький професійний ювілей.

За цей час було багато всього: перші справи, міжнародні федерації, спортивні трибунали, арбітражі, десятки годин перемовин і сотні сторінок документів.

А ще за ці роки ми з командою АО «Юріс Феррум» змогли розвинути практику спортивного права, яку відзначають у професійних юридичних рейтингах.

Іноді я дозволяю собі трохи цим похизуватися. Бо ми все-таки маленький одеський юридичний бутік, а не велика столична фірма. І мені дуже приємно, що наша робота помітна далеко за межами Одеси.

Але повернімося до сьогоднішніх перемовин.

У таких справах ми часто оперуємо строками. Два роки відсторонення. Три. Чотири.

З юридичного погляду все начебто зрозуміло: є кваліфікація порушення антидопінгових правил, передбачені правилами санкції, можливість врахування певних обставин, докази та правові аргументи.

І є адвокат, який намагається домогтися для клієнта найкращого можливого результату.

Я завжди дуже радію, коли вдається скоротити строк відсторонення. Навіть на один рік. Бо знаю, скільки іноді потрібно роботи, щоб переконати міжнародну федерацію чи антидопінговий орган погодитися з нашою позицією.

Але сьогодні знову зловила себе на думці: а що, якщо навіть найкращий результат, якого ми можемо досягти, все одно означатиме кілька років відсторонення?

Чи можна назвати це перемогою?

Уявімо спортивного лікаря, якому загрожує чотири роки відсторонення від діяльності у спорті.

З боку може здаватися: ну чотири роки, що тут такого? Він же лікар. Може працювати в іншій сфері медицини, займатися чимось іншим, а потім повернутися.

Але для мене за цими чотирма роками стоїть зовсім інша історія.

Людина багато років навчалася, здобувала досвід, працювала зі спортсменами, будувала професійну репутацію. Можливо, саме спортивна медицина була тим, чим вона завжди хотіла займатися.

І ось тепер їй доводиться думати, як прожити кілька років без тієї професійної діяльності, якій вона присвятила значну частину життя.

Так, адвокат може домогтися скорочення строку відсторонення. Іноді це справді дуже серйозне досягнення.

Але навіть тоді залишається питання: що робити з роками, які людина все одно втратить?

Я не маю на нього простої відповіді.

Іноді антидопінгові провадження нагадують мені кримінальні справи.

Звісно, правова природа цих процедур різна. В антидопінгових справах не йдеться про позбавлення волі в кримінально-правовому розумінні.

Але наслідки для конкретної людини можуть бути надзвичайно серйозними.

Спортсмен може втратити найкращі роки кар'єри. Тренер — можливість працювати зі своєю командою. Спортивний лікар — доступ до професійного середовища, у якому він будував своє життя.

І саме тому мені дедалі складніше сприймати антидопінгові справи виключно як питання застосування спортивних регламентів.

Я добре розумію, навіщо існують суворі антидопінгові правила. Розумію необхідність захищати чесний спорт, забезпечувати рівні умови для спортсменів та ефективність усієї антидопінгової системи.

Але водночас мені хочеться, щоб у цій системі залишалося достатньо місця для людини.

Для її особистих обставин. Для реальної оцінки ступеня вини. Для пропорційності санкції. Для розуміння того, як конкретне рішення вплине на її подальше життя.

Особливо гостро я відчуваю це тоді, коли справа доходить до Спортивного арбітражного суду (CAS) у Лозанні.

За останні роки в мене накопичилося чимало професійних запитань до того, наскільки формальний підхід у деяких антидопінгових спорах дозволяє повною мірою врахувати права людини.

Не хочу узагальнювати всю практику CAS. Є різні рішення, різні обставини й різні правові позиції.

Але іноді після прочитання чергового рішення в мене залишається відчуття, що правила були застосовані правильно, а от чи вдалося досягти справедливого результату для конкретної людини — питання відкрите.

І, мабуть, саме це найбільше турбує мене як адвокатку.

Щороку я обіцяю собі, що після завершення чергової складної справи обов'язково напишу велику статтю, розповім про наш досвід на конференції, поділюся цікавими юридичними аргументами.

А потім згадую про адвокатську таємницю. І про те, що далеко не кожну історію можна розповісти публічно.

Тому іноді залишаються лише такі роздуми.

Сьогодні я дуже сподіваюся, що нам удасться знайти прийнятний для сторін варіант врегулювання. Що не доведеться проходити всі стадії спортивного правосуддя, включно з розглядом справи спортивним трибуналом, а потім ще й звертатися до CAS.

Бо це не лише час, витрати та юридична робота.

Це ще й роки невизначеності для людини, яка просто хоче повернутися до своєї професії.

І хоча за десять років я навчилася спокійніше сприймати складні справи, до одного так і не звикла.

До того, що іноді юридична перемога все одно залишає відчуття, що ти міг би зробити для людини більше.

Мабуть, саме тому я досі люблю спортивне право. Бо воно змушує мене думати не лише про те, як застосувати правила, а й про те, наскільки ці правила справедливі до людей, для яких вони створені.