Італійські сумки, митниця та нездійснена поїздка до Риму
У січні цього року в мене був своєрідний професійний ювілей. Рівно десять років тому наше АО «Юріс Феррум» отримало свою першу митну справу. Якщо бути точнішою — справу про порушення митних правил.
Я тоді була молодою, досить самовпевненою адвокаткою, товаром у справі стали італійські сумки, а представники митниці виявилися зовсім не простими опонентами.
Чесно кажучи, до цієї битви я була не зовсім готова.
Слухання в митниці я провалила. Зараз згадую це з усмішкою, але тоді мені було зовсім не до сміху. Особливо з огляду на те, що йшлося не просто про юридичний спір, а про майно клієнтки та цілком реальні наслідки для неї.
Тому ми вирішили йти до суду.
Пам'ятаю, як перед останнім засіданням у першій інстанції клієнтка сказала мені:
«Переможемо — і поїдемо до Риму».
Ідея мені дуже сподобалася. Тим паче що справа була пов'язана з італійськими сумками, тож поїздка до Риму виглядала цілком логічним завершенням цієї історії.
Але суд першої інстанції ми програли.
Доля сумок стала сумною, а перспективи поїздки до Риму — ще сумнішими.
Пам'ятаю, як вийшла із суду й подумала: «Ну його, той Рим».
Три безсонні ночі та апеляція, у яку я майже не вірила
І сіла писати апеляційну скаргу.
Не знаю, що тоді більше мною керувало — професійна відповідальність, адвокатські амбіції чи звичайне самолюбство. Напевно, все разом.
Мене страшенно дратувала думка, що ми можемо завершити цю історію поразкою. Я знову перечитувала матеріали справи, аналізувала митне законодавство, шукала судову практику та аргументи, які могли б переконати апеляційний суд.
Три ночі поспіль я майже не спала.
Здається, під кінець підготовки апеляції чорні кола під моїми очима були вже приблизно такого самого розміру, як ті італійські сумки.
І найсмішніше, що навіть після всієї цієї роботи я майже не вірила в успіх.
У голові вже прокручувала можливу касацію. Думала, що робитиму, якщо апеляційний суд залишить рішення без змін, і які ще аргументи можна буде використати.
А потім відбулося апеляційне засідання.
І я почула слова, які пам'ятаю досі:
«Апеляційну скаргу задовольнити в повному обсязі».
Ми перемогли!
Чесно кажучи, я й досі не знаю, яке диво нас тоді врятувало. Але воно сталося.
Напевно, це була одна з тих перших справ, у яких я по-справжньому відчула, наскільки багато для адвоката може означати судове рішення. Особливо коли ти вже майже змирився з тим, що попереду ще кілька років боротьби.
Зараз, через десять років, я, звісно, дивлюся на цю історію трохи інакше.
За цей час у нас було чимало митних справ. Ми навчилися значно спокійніше сприймати складні спори, краще розуміти позицію митних органів, прогнозувати ризики та будувати стратегію захисту ще на початку провадження.
Але ту першу справу я навряд чи колись забуду.
Вона навчила мене не лише працювати з митним законодавством. Мабуть, тоді я вперше так гостро відчула, що програш у першій інстанції — це ще не кінець історії. І що іноді варто ще раз перечитати всі документи, пошукати інший аргумент і спробувати переконати суд, навіть коли сама вже не дуже віриш у результат.
Не скажу, що тепер після кожної програної справи я сиджу три ночі без сну. На щастя, з досвідом навчилася трохи берегти себе.
Але бажання знайти рішення, навіть у складній ситуації, нікуди не зникло.
Іноді думаю, що саме з тих італійських сумок і почалася моя любов до митних спорів. Хоча тоді я навряд чи могла уявити, що через десять років це буде одним із напрямів роботи нашої команди.
А до Риму я таки дісталася. Щоправда, лише через кілька років.
Але це вже зовсім інша історія.